возраст – иллюзия убеждений. «сказка утеряна» - так найди! снег замедляется: самое время, взять и куда-то свернуть с пути.
Алита Кристалл это было на конкурс, писалось за 40 минут и у меня был лимит размера текста, который я итак превысила на 1 вордовскую страничку)
Вообщем жду впечатлений *_*
собственно сама сказка на тему "толерантность"На вулиці йшов холодний осінній дощ. Дмитро повертався зі школи в похмурому настрої, ще й погода була відповідна. Дійшовши до свого під’їзду він з полегшенням пірнув у будівлю, де було тепло й сухо. Стрімко піднявшись по сходах, зайшовши у свою квартиру хлопець подивився чи є хто вдома. Серед взуття в коридорі не було величезних тапців батька, тож Дмитро зрозумів, що той вже вдома.
Кинувши ранець на підлогу він стрімко вбіг до кухні, де сидів батько і пив каву.
- Тату, тату!
Закричав Дмитро. Повільно піднявши погляд, чоловік подивився на сина і здивовано відповів:
- І тобі доброго дня, синку! Що трапилося?
- В мене є дуже важливе питання!
- Що ж…
Батько відставив каву і уважно подивився на сина.
- Я уважно слухаю!
- Сьогодні у школі я посварився з моїм однокласником. Вчителька довго докоряла нам. Казала, що ми вже дорослі і можемо вирішувати свої проблеми не тільки сварками.
- І вона абсолютно права, синку. Але через що трапилося непорозуміння?
- Через те, що мій однокласник на перерві читав книжку і не захотів піти з нами на вулицю на великий перерві пограти в м’яч. Я вирішив, що він хизується перед нами, тому почав сміятися з нього. Потім, після цього вчителька провела зі мною бесіду і докорила мені, що я повів себе не толерантно. Ось я хотів тебе запитати, батьку, що ж таке «толерантність»?
Батько задумливо подивився на Дмитра і відповів:
- Поняття «толерантність» не має єдиного значення. Навіть в різних країнах це слово перекладається по-різному. На мою думку, толерантність - це здатність без агресії сприймати думки, поведінку, форми самовираження та спосіб життя іншої людини, які відрізняються від власних. Тож саме тому вчителька тобі зробила таке зауваження. Ти повинен був з терпимістю поставитися до інтересів свого товариша, навіть якщо ці інтереси не відповідають твоїм.
Дмитро зі злістю встав і сказав:
- Не розумію я, навіщо ця толерантність!
І вийшов з кухні. Він звісно прислухався до тата, до його порад – які завжди допомагали йому у житті. Але зрозуміти це нове слово і, що найголовніше, прийняти його він не міг.
Підійшовши до вікна, Дмитро задивився на краплі дощу, які зі стукотом билися об вікно. Кожна крапля мов вистукувала по складах: «То-ле-рант-ність, то-ле-рант-ність».
Раптом щось з грюкотом впало. Хлопець здригнувся і глянув назад. Декілька секунд йому знадобилося щоб зрозуміти – це не його кімната! Він знаходився на вулиці, поряд ходили люди в незвичайному одязі, а прямо перед ним знаходилося дві дороги: одна вліво, інша вправо.
Два високих чоловіки (охоронці, як здалося хлопцеві) стояли поряд з кожним шляхом. Один був у білому костюмі і незвичайним високим капелюхом, інший був у чорному костюмі з помаранчевою краваткою.
- Куди путь твій ляже, юначе?
Одночасно заговорили охоронці.
- Вправо вирішиш піти – вийдеш до країни під назвою «Толерантність».
Озвався чоловік в білому.
- Вліво вирішиш піти – вийдеш до «Країни без назви»
В тон іншому охоронцю відповів чоловік у чорному.
- Там ти ніде не знайдеш толерантності, бо ця країна не знає її.
« Дивне місце», - подумав Дмитро. - «Та що я втрачаю? Про толерантність нічого майже не знаю, то чого ж я піду у незнайому країну з такою назвою? А ось «Країна без назви» повністю відповідає моєму становищу зараз у цьому незнайомому місці. Тож піду я вліво».
Хлопець зробив невпевнений крок до охоронця з краваткою, потім іще один.
Чоловік у білому з подивом подивився на нього, та нічого не сказав. Дмитрові одразу ж згадався тато та вчителька, в серці защемило, але він вже підійшов до чоловіка у чорному і той сказав:
- Тож, йди!
І відійшов, щоб не заважати юнакові пройти.
- Ви мене не проведете?
- А чого це я маю тебе проводити? Ти ж не до країни «Толерантність» крокуєш.
Посміхнувся охоронець і зник, згодом зник і інший. А Дмитро пішов по шляху до «Країни без назви» і жодного разу не озирнувся.
Коли він підійшов до першого міста, який трапився йому на шляху, він спочатку не зрозумів, що трапилося. На вулиці, що відкрилася його очам було людно, навіть дуже, але…тихо! Ніхто ні з ким не спілкувався, всі дивилися один на одного презирливими поглядами. Кожен намагався пройти через перевулок перший, купити щось першим. Таких понять як черга тут не знали, подумав Дмитро. Всі люди, які проходили повз нього були якимись однаковими. Схожий одяг, схожий погляд, схожа поведінка.
Він умовно поділив людей, що йому зустрічалися, на дуже багатих та жебраків. На тих що зливалися з натовпом, і на тих, хто виділявся з нього. Тих, хто не був такого ж соціального стану як багаті, цькували, над ними потішалися. Та людина, яка одягла якусь яскраву річ – одразу ставала приводом для знущань та засудження.
Дмитро починав розуміти, що люди не відносяться один до одного «по-людськи», що тим хто прагне свободи, її не дають. Люди в цій країні не відповідають загальноприйнятим моральним законам.
«Але ж їх не має у цій країні!» - раптом збагнув хлопець. Охоронець тієї стежки, що вела його сюди казав йому про це! Але він сказав слово «толерантність»…
«То ось воно що» - прошепотів Дмитро. Йому одразу стало незатишно в країні, де гостей не привітають, де людину яка чимось відрізняється не сприймають за людину, де немає ввічливості, людських цінностей і людяності. В країні яку не можна назвати повноцінною через це, і саме тому вона не має назви.
Раптом він почув якийсь гомін. Він контрастував з відносною тишею цього міста, і Дмитро вирішив перевірити, що ж трапилося.
Він побіг туди, де чулися голоси і побачив картину – хлопця, який з книгою у руці стояв один, а навколо нього зібралися підлітки і сміялися з нього.
- Що трапилося?
Не витримав Дмитро. Ця картина дуже нагадала йому ту ситуацію коли замість цих хлопців навкруги однокласника стояв він сам із друзями.
- Він читає книгу замість того, щоб грати з нами!
Вигукнув хлопець, що стояв поблизу.
- То й що?
Раптом відповів Дмитро, не приховуючи гніву.
- Він має свободу вибору. І хоч він відрізняється від вас, він все одно така ж людина як і ви!
Хлопці, що стояли навкруги та здивовано дивилися на Дмитра, раптом зникли, як всі ознаки того, що нещодавно навпроти Дмитра розкинулася ціла країна.
Поряд із Дмитром стояв охоронець в білій формі і посміхався.
- Куди вони зникли?
Спитав Дмитро.
- Це неважливо. Тобі більше немає місця в тій країні, де нема толерантності, бо ти зрозумів усе що потрібно.
Відповів охоронець и ледь помітним помахом руки зняв свій високий білий капелюх. Він почав повільно зменшуватись, доки не став таким малим, що уміщувався на долоні.
Чоловік підкинув капелюх догори та сплеснув у долоні, і той ураз перетворився на кулон. Охоронець віддав його Дмитрові і сказав.
- Толерантність – має різні значення. Для кожної людини, кожної країни. Але вона потрібна людству. Нехай ти по-своєму розумієш її значення, але ти його знайдеш з власного досвіду і тому будеш дотримуватися правил толерантності.
Тож тримай цей кулон і завжди пам’ятай про цю країну!
Дмитро взяв кулон, повісив його на шию і вже хотів подякувати чоловіку, як його образ став розпливатись, він ставав все більш нечітким та розмитим, аж доки Дмитро зрозумів що дивиться у вікно своєї кімнати, а на вулиці все ще йде дощ.
«Невже то був лише сон» - з жалем подумав хлопець. Він у розпачі почав шукати кулон, що подарував йому охоронець, але не знайшов його.
Він підійшов до батька, який почав читати свіжу газету і сказав йому:
- Тату, вибач що перериваю, але я здається зрозумів, що таке толерантність, і зрозумів що вчинив неправильно зі своїм однокласником.
Батько посміхнувся крізь вуса і відповів:
- Я й не сумнівався у тобі.
Дмитро, задоволений розмовою, вирішив піти та подивитися цікавий фільм, та потім загадав, що Олег, однокласник через якого і трапилася вся історія, живе лише через вулицю.
Сказавши татові, що він ненадовго, Дмитро схопив куртку і побіг до однокласника. Дощ не заважав йому, тому що перед ним була важлива мета, яку він повинен виконати. Добігши до потрібного будинку, Дмитро піднявся на другий поверх і подзвонив у потрібну квартиру. Двері йому відкрив сам Олег.
- Не очікував тебе тут побачити!
Здивувався Олег та все ж пропустив його в дім та запропонував чаю.
- Ні, дякую.
Відповів Дмитро.
- Я по справі. Слухай, вибач мене, будь-ласка, за сьогоднішнє…Я був неправий по відношенню до тебе і визнаю свою помилку.
- Та нічого! Забудь.
Відповів Олег та посміхнувся.
Вони трішки поспілкувались і Дмитро пішов додому. Відчуття якогось щастя та легкості переповнило його. Дощ закінчився, з хмар виглянуло сонце.
Дмитро подивися на нього, примружившись та подумав:
«Чи дійсно то був сон, охоронцю?»
Тут хлопець почув, що хтось його кличе. Озирнувся і побачив Олега, що біг йому назустріч.
-Дмитре, ти здається забув у мене це.
Хлопець підняв руку, та на зігнутій долоні лежав кулон в формі високого білого капелюха.
- Це ж товє?
Перепитав Олег.
- Моє!
Відповів посміхнувшись Дмитро. Він взяв кулон та міцно зжав його у руці.
Презентация прошла успешно *___________*
Вообщем жду впечатлений *_*
собственно сама сказка на тему "толерантность"На вулиці йшов холодний осінній дощ. Дмитро повертався зі школи в похмурому настрої, ще й погода була відповідна. Дійшовши до свого під’їзду він з полегшенням пірнув у будівлю, де було тепло й сухо. Стрімко піднявшись по сходах, зайшовши у свою квартиру хлопець подивився чи є хто вдома. Серед взуття в коридорі не було величезних тапців батька, тож Дмитро зрозумів, що той вже вдома.
Кинувши ранець на підлогу він стрімко вбіг до кухні, де сидів батько і пив каву.
- Тату, тату!
Закричав Дмитро. Повільно піднявши погляд, чоловік подивився на сина і здивовано відповів:
- І тобі доброго дня, синку! Що трапилося?
- В мене є дуже важливе питання!
- Що ж…
Батько відставив каву і уважно подивився на сина.
- Я уважно слухаю!
- Сьогодні у школі я посварився з моїм однокласником. Вчителька довго докоряла нам. Казала, що ми вже дорослі і можемо вирішувати свої проблеми не тільки сварками.
- І вона абсолютно права, синку. Але через що трапилося непорозуміння?
- Через те, що мій однокласник на перерві читав книжку і не захотів піти з нами на вулицю на великий перерві пограти в м’яч. Я вирішив, що він хизується перед нами, тому почав сміятися з нього. Потім, після цього вчителька провела зі мною бесіду і докорила мені, що я повів себе не толерантно. Ось я хотів тебе запитати, батьку, що ж таке «толерантність»?
Батько задумливо подивився на Дмитра і відповів:
- Поняття «толерантність» не має єдиного значення. Навіть в різних країнах це слово перекладається по-різному. На мою думку, толерантність - це здатність без агресії сприймати думки, поведінку, форми самовираження та спосіб життя іншої людини, які відрізняються від власних. Тож саме тому вчителька тобі зробила таке зауваження. Ти повинен був з терпимістю поставитися до інтересів свого товариша, навіть якщо ці інтереси не відповідають твоїм.
Дмитро зі злістю встав і сказав:
- Не розумію я, навіщо ця толерантність!
І вийшов з кухні. Він звісно прислухався до тата, до його порад – які завжди допомагали йому у житті. Але зрозуміти це нове слово і, що найголовніше, прийняти його він не міг.
Підійшовши до вікна, Дмитро задивився на краплі дощу, які зі стукотом билися об вікно. Кожна крапля мов вистукувала по складах: «То-ле-рант-ність, то-ле-рант-ність».
Раптом щось з грюкотом впало. Хлопець здригнувся і глянув назад. Декілька секунд йому знадобилося щоб зрозуміти – це не його кімната! Він знаходився на вулиці, поряд ходили люди в незвичайному одязі, а прямо перед ним знаходилося дві дороги: одна вліво, інша вправо.
Два високих чоловіки (охоронці, як здалося хлопцеві) стояли поряд з кожним шляхом. Один був у білому костюмі і незвичайним високим капелюхом, інший був у чорному костюмі з помаранчевою краваткою.
- Куди путь твій ляже, юначе?
Одночасно заговорили охоронці.
- Вправо вирішиш піти – вийдеш до країни під назвою «Толерантність».
Озвався чоловік в білому.
- Вліво вирішиш піти – вийдеш до «Країни без назви»
В тон іншому охоронцю відповів чоловік у чорному.
- Там ти ніде не знайдеш толерантності, бо ця країна не знає її.
« Дивне місце», - подумав Дмитро. - «Та що я втрачаю? Про толерантність нічого майже не знаю, то чого ж я піду у незнайому країну з такою назвою? А ось «Країна без назви» повністю відповідає моєму становищу зараз у цьому незнайомому місці. Тож піду я вліво».
Хлопець зробив невпевнений крок до охоронця з краваткою, потім іще один.
Чоловік у білому з подивом подивився на нього, та нічого не сказав. Дмитрові одразу ж згадався тато та вчителька, в серці защемило, але він вже підійшов до чоловіка у чорному і той сказав:
- Тож, йди!
І відійшов, щоб не заважати юнакові пройти.
- Ви мене не проведете?
- А чого це я маю тебе проводити? Ти ж не до країни «Толерантність» крокуєш.
Посміхнувся охоронець і зник, згодом зник і інший. А Дмитро пішов по шляху до «Країни без назви» і жодного разу не озирнувся.
Коли він підійшов до першого міста, який трапився йому на шляху, він спочатку не зрозумів, що трапилося. На вулиці, що відкрилася його очам було людно, навіть дуже, але…тихо! Ніхто ні з ким не спілкувався, всі дивилися один на одного презирливими поглядами. Кожен намагався пройти через перевулок перший, купити щось першим. Таких понять як черга тут не знали, подумав Дмитро. Всі люди, які проходили повз нього були якимись однаковими. Схожий одяг, схожий погляд, схожа поведінка.
Він умовно поділив людей, що йому зустрічалися, на дуже багатих та жебраків. На тих що зливалися з натовпом, і на тих, хто виділявся з нього. Тих, хто не був такого ж соціального стану як багаті, цькували, над ними потішалися. Та людина, яка одягла якусь яскраву річ – одразу ставала приводом для знущань та засудження.
Дмитро починав розуміти, що люди не відносяться один до одного «по-людськи», що тим хто прагне свободи, її не дають. Люди в цій країні не відповідають загальноприйнятим моральним законам.
«Але ж їх не має у цій країні!» - раптом збагнув хлопець. Охоронець тієї стежки, що вела його сюди казав йому про це! Але він сказав слово «толерантність»…
«То ось воно що» - прошепотів Дмитро. Йому одразу стало незатишно в країні, де гостей не привітають, де людину яка чимось відрізняється не сприймають за людину, де немає ввічливості, людських цінностей і людяності. В країні яку не можна назвати повноцінною через це, і саме тому вона не має назви.
Раптом він почув якийсь гомін. Він контрастував з відносною тишею цього міста, і Дмитро вирішив перевірити, що ж трапилося.
Він побіг туди, де чулися голоси і побачив картину – хлопця, який з книгою у руці стояв один, а навколо нього зібралися підлітки і сміялися з нього.
- Що трапилося?
Не витримав Дмитро. Ця картина дуже нагадала йому ту ситуацію коли замість цих хлопців навкруги однокласника стояв він сам із друзями.
- Він читає книгу замість того, щоб грати з нами!
Вигукнув хлопець, що стояв поблизу.
- То й що?
Раптом відповів Дмитро, не приховуючи гніву.
- Він має свободу вибору. І хоч він відрізняється від вас, він все одно така ж людина як і ви!
Хлопці, що стояли навкруги та здивовано дивилися на Дмитра, раптом зникли, як всі ознаки того, що нещодавно навпроти Дмитра розкинулася ціла країна.
Поряд із Дмитром стояв охоронець в білій формі і посміхався.
- Куди вони зникли?
Спитав Дмитро.
- Це неважливо. Тобі більше немає місця в тій країні, де нема толерантності, бо ти зрозумів усе що потрібно.
Відповів охоронець и ледь помітним помахом руки зняв свій високий білий капелюх. Він почав повільно зменшуватись, доки не став таким малим, що уміщувався на долоні.
Чоловік підкинув капелюх догори та сплеснув у долоні, і той ураз перетворився на кулон. Охоронець віддав його Дмитрові і сказав.
- Толерантність – має різні значення. Для кожної людини, кожної країни. Але вона потрібна людству. Нехай ти по-своєму розумієш її значення, але ти його знайдеш з власного досвіду і тому будеш дотримуватися правил толерантності.
Тож тримай цей кулон і завжди пам’ятай про цю країну!
Дмитро взяв кулон, повісив його на шию і вже хотів подякувати чоловіку, як його образ став розпливатись, він ставав все більш нечітким та розмитим, аж доки Дмитро зрозумів що дивиться у вікно своєї кімнати, а на вулиці все ще йде дощ.
«Невже то був лише сон» - з жалем подумав хлопець. Він у розпачі почав шукати кулон, що подарував йому охоронець, але не знайшов його.
Він підійшов до батька, який почав читати свіжу газету і сказав йому:
- Тату, вибач що перериваю, але я здається зрозумів, що таке толерантність, і зрозумів що вчинив неправильно зі своїм однокласником.
Батько посміхнувся крізь вуса і відповів:
- Я й не сумнівався у тобі.
Дмитро, задоволений розмовою, вирішив піти та подивитися цікавий фільм, та потім загадав, що Олег, однокласник через якого і трапилася вся історія, живе лише через вулицю.
Сказавши татові, що він ненадовго, Дмитро схопив куртку і побіг до однокласника. Дощ не заважав йому, тому що перед ним була важлива мета, яку він повинен виконати. Добігши до потрібного будинку, Дмитро піднявся на другий поверх і подзвонив у потрібну квартиру. Двері йому відкрив сам Олег.
- Не очікував тебе тут побачити!
Здивувався Олег та все ж пропустив його в дім та запропонував чаю.
- Ні, дякую.
Відповів Дмитро.
- Я по справі. Слухай, вибач мене, будь-ласка, за сьогоднішнє…Я був неправий по відношенню до тебе і визнаю свою помилку.
- Та нічого! Забудь.
Відповів Олег та посміхнувся.
Вони трішки поспілкувались і Дмитро пішов додому. Відчуття якогось щастя та легкості переповнило його. Дощ закінчився, з хмар виглянуло сонце.
Дмитро подивися на нього, примружившись та подумав:
«Чи дійсно то був сон, охоронцю?»
Тут хлопець почув, що хтось його кличе. Озирнувся і побачив Олега, що біг йому назустріч.
-Дмитре, ти здається забув у мене це.
Хлопець підняв руку, та на зігнутій долоні лежав кулон в формі високого білого капелюха.
- Це ж товє?
Перепитав Олег.
- Моє!
Відповів посміхнувшись Дмитро. Він взяв кулон та міцно зжав його у руці.
Презентация прошла успешно *___________*
-
-
23.11.2010 в 19:51Жаль только, что такой ограниченный лимит, я хотела бы прочитать побольше ^^
-
-
23.11.2010 в 21:11та отож(
она была бы интереснее была бы если б мне можно было больше напимсать)
-
-
24.11.2010 в 22:32-
-
24.11.2010 в 22:51пасиб большое)
очень приятно слышать это именно от тебя *_*